94 дні життя у зоні відчуження

94 дні життя у зоні відчуження

1Андрій Шибінський 004

З 1 листопада 1988 і до 2 лютого 1989 року в.о. начальника паспортного відділення Чорнобильського райвідділу внутрішніх справ УВС Київської області, що розташовувався у с. Зорин був Андрій Федорович Шибінський. Нині він підполковник міліції у запасі та вже майже п’ятнадцять років на пенсії. А тоді був молодим кучерявим старшим лейтенантом міліції, який на три місяці за наказом керівництва залишив свої звичні обов’язки старшого інспектора віз і реєстрацій паспортного відділення Уманського МВ УМВС та на власні очі побачив життя у «зоні» відчуження.

Відповідно до безпосередніх обов’язків в.о. начальника паспортного відділення Чорнобильського райвідділу у 1988-89 роках Андрій Шибінський мав документувати та вести облік громадян, які або не виїхали із «зони» відчуження, або ж повернулись туди після переселення, оформляти довідки, брав участь у переселенні їх у екологічно чисті райони. Каже, незважаючи на небезпеку, самоселів було багато, переважно це були люди похилого віку. Окрім того, він був учасником усіх заходів, які проводились на території 30-тикілометрової зони райвідділом.

Мародерів було багато. Вони збирали цінні речі, ікони, старовинні книги, – додає Андрій Шибінський. – Злочинці ховались у закинутих селах, дільничні їх виявляли, а потім співробітники райвідділу затримували. Також співробітники міліції попереджували спроби вивезення поза межі зараженої радіацією зони запчастин, техніки, майна, аби не допустити розповсюдження радіації на інші території. Час у Чорнобилі – це період постійної напруги та руху, безліч наказів і вказівок, інколи навіть суперечливих. Особового складу райвідділу було не багато, а об’єм роботи досить великий. Але в той час ніхто із співробітників не рахувався із особистим часом чи інтересами, роботі віддавали весь час.

Разом із Андрієм Федоровичем в той же час до Чорнобиля був відкомандирований співробітник Уманського міськвідділу Анатолій Шелест, який працював у батальйоні ППС.

Дуже багато уманчан-міліціонерів побували в Чорнобилі, – розповідає Андрій Федорович. – Одразу після аварії туди поїхали Сергій Ременяка та Сергій Крук. Василь Калман був, Анатолій Вінницький, даішників багато було. Всіх імен і не згадаєш вже, та багато хлопців отримали свою дозу чорнобильської радіації.

1Андрій Шибінський 002

Як розповів Андрій Федорович, за 94 дні відрядження, не було й дня, щоб не їздив територією «зони», побував в усіх селах навколо Чорнобиля і Прип’яті, на усіх КПП. Найбільш гнітючими були залишені будинки, двори, обійстя. Особливо сильне враження покинуті населені пункти справляли вночі, коли доводилось заїжджати в абсолютно темні і німі села. Ліхтар освітлював вулицю і двір лише біля будинку дільничного. Тишу не порушував жоден звук, оскільки практично усіх бездомних котів і собак винищили, аби ті не розносили радіацію, розбігаючись в пошуках здобичі. Не менш безрадісне враження справляли могильники техніки. Заражені радіацією важковики, БТР-и, гелікоптери вже частково були поховані, частина була на відстої і закопували їх поступово, пошарово втрамбовуючи у вириті котловани спресовані машини.

Якщо говорити про радіацію, то кожен КПП був оснащений приладами дозиметричного контролю, – ділиться спогадами Андрій Федорович. – Кожну машину, що залишала «зону», перевіряли на радіацію, мили та очищали від землі, бруду. Ми також щодня, повертаючись в гуртожиток з роботи, проходили перевірку на радіацію. В кімнату гуртожитку заходили лише в капцях, взуття і верхній одяг залишали в коридорі. Щонайменше два рази на день здійснювали вологе прибирання кімнати. Та все одно, перших два тижні мучив сухий кашель. Лікар у медпункті сказав, що це радіаційний бронхіт і з такою проблемою зіштовхується кожен, хто приїжджає до Чорнобиля.

2Андрій Шибінський 006

Андрій Федорович розповідає, що в 30-тикілометровій зоні дуже дивувала велика кількість диких тварин. Вдивовижу були табуни диких свиней кількістю 30-40 особин, які ходили лісами та полями, компанії лосів по 5-6 рогатих голів в групі. Ліси, які лише за два роки самотності вже заросли чагарями і молодими деревцями та стали майже непролазними. Він також розповідає, що дуже запам’яталась одна історія про дружбу хлопців міліціонерів та місцевої лисиці.

До хлопців, які несли варту на одному з КПП навколо «зони» постійно приходила лисичка. Колись лисиця певно вирвалась із мисливського капкану, оскільки мала лише три лапки. Та вона зовсім не боялась людей і під’їдала все, що їй приносили чоловіки, – ділиться спогадами пан Андрій. – Спочатку приходила сама, а потім і кавалера свого приводила до людей годуватися.

Та окрім таких милих випадків згадуються і моменти роботи. Окрім щоденної рутини запам’ятались кілька випадків, які хоч і згладили майже тридцять років роботи, що віддаляють сьогоднішнього Андрія Федоровича від молодого старшого лейтенанта міліції, та все ж ще виринають у пам’яті не окремими кадрами, а цільними історіями життя.

- Під час відрядження до Чор6нобиля доводилось вести розшук злісних неплатників аліментів, які працювали в зоні відчуження. Було отримано розшукове завдання з однієї з областей України на злісного неплатника аліментів, здається років п’ять не сплачував. Порушник був працівником однієї з цивільних організацій. Його вдалось розшукати, затримати і він був засуджений за ухилення від сплати коштів на утримання дітей, – згадує Андрій Федорович. – Інша історія зовсім кримінальна. В одному із гуртожитків, де проживали цивільні, було скоєно вбивство з метою пограбування. Працівникам будівельних і обслуговуючих організацій в зоні тоді платили непогані кошти. Разом з начальником карного розшуку Михайлом Герасименком та іншими співробітниками затримували вбивцю, який переховувався у лісі.

Пан Андрій розповідає, що у відрядженні дуже скучав за родиною, дружиною і дітьми. Молодшому сину 2-го листопада мало виповнитись два роки, а першого числа ввечері він уже приймав справи у Чорнобильському райвідділі в с.Зорин. Старша дочка на той час почала опановувати науки у першому класі.

За три місці відрядження до Чорнобиля додому навідався один раз, відпросився за сімейними обставинами. Син Саша захворів на запалення легень, був у важкому стані, – розповідає чоловік. – Їхав до Умані із Зорина на перекладних, не чекаючи рейсових автобусів, добре, що тоді був великий рух транспорту в тому напрямку.

Таким спогадом завершив свою історію Андрій Шибінський, який, як і багато його колег, не думали про шкоду здоров’ю, про родини. Просто виконували свій службовий обов’язок.

Вікторія Коваль

Фото з домашнього архіву Андрія Шибінського

Comments

comments